27.12.2016 — 27.12.2016

10:52             10:52

ХІМІЯ КІНО. 50 років життя Київської кінофабрики в особистостях

12 корпусів, 6 виробничих циклів, понад 1500 працівників, 2 млн копій на рік – Київська кінокопіювальна фабрика, що забезпечувала союзні республіки прокатними копіями закордонних і радянських фільмів, була серед найбільших і найоснащеніших у Європі.

 

Найстаріший корпус кінокопіювальної фабрики будували в'язні в 1947-1948 рр.. Найновіший проектувався з 1960 року на основі аскетичних креслень, навіяних повоєнним модернізмом. Однак сучасного вигляду будівля, що згодом стала візитною карткою Довженко-центру, набула у 1989 році, зазнавши змін кількох проектів.

 

Щоб забезпечити безперервне виробництво у три зміни фабрика мала власні енергетичні та технологічні об‘єкти, власну артезіанську свердловину, велику бібліотеку і їдальню, а також кілька гуртожитків.

 

Щороку цех обробки плівки здавав на переробку кілька тонн срібла, змитого в процесі проявки.

 

Перші спеціалісти фабрики прийшли сюди з ЛІКІ (Ленінградский інститут кіноінженерів), проте більшість працівників здобували свій фах безпосередньо в цеху, від майстра до майстра.

 

Зростаючі кадрові потреби задовольнялися за рахунок місцевого населення – фабрика стала важливим соціальним об’єктом, забезпечуючи роботою чимало мешканців Голосіївського району.

 

Співробітники Центру Довженка, яким довелося попрацювати на фабриці у її золоті часи, із ностальгією згадують і спільну роботу і спільне дозвілля: колективні спортзмагання, подорожі, обсяги тиражів і імена режисерів та операторів, з якими доводилося працювати.

 

 

 

Проте час вніс свої корективи не лише до політичної карти світу, а й в до процесу кіновиробництва. Колись потужна кінокопіювальна фабрика, на якій тиражувалися всі панорамні й широкоформатні фільми, що виходили на екрани СРСР, і де виготовлялися вихідні матеріали закордон, із розпадом першого втратила значну частину роботи.

 

Політичні і економічні негаразди заступив технічний прогрес. З кінця 90-х років кіновиробництво стрімкими темпами почало переходити на цифру. Класичну технологію фільмовиробництва поступово замінила технологія Digital Intermediate, що не використовує кіноплівку на проміжних стадіях, а поширення фільмокопій в сучасному кінематографі все частіше відбувається через жорсткі диски або захищений інтернет-канал. У кінотеатрах також цифрові кінопроектори активно витісняють плівкові (на сьогодні в країні лишилося лише трохи більше 30 кінотеатрів, які мають діючі плівкові проектори, з яких 20 – на окупованій території).

 

Цього року кінолабораторія Довженко-Центру, що стала правонаступницею фабрики, отримала найбільше за останні роки замовлення - опрацьовати та надруковати 136 назв (175 фільмокопій) для державного кіноархіву.

 

Чи будуть у Центра ще подібні масштабні проекти наразі невідомо, проте очевидно, що професії, пов’язані із плівковим кінематографом вже занесено до своєрідноЇ “Червону книгу”. На сьогодні, знаннями і технологією обробки плівки в Україні володіють лічені одиниці. У цьому матеріалі ми спробували дати слово представникам цих унікальних вимираючих професій.

 


 

СТЕПАНОВА НІНА МИХАЙЛІВНА

Голова фільмофонду

 

Фільмофонд Центру Довженка на сьогодні в руках цієї жвавої жінки. Ніна Михайлівна працює з плівкою майже півстоліття.

 

«За ці 48 років я нічого крім плівки в руках не тримала, майже нічим іншим не займалася: спочатку контролером, потім працювала з широкоформатною плівкою, потім начальником фільмотеки, а тепер-от – фільмофонду», - розповідає вона, вимальовуючи маркером інвентарний номер на коробці з плівкою.

 

Те, що кіно за своєю природою стоїть на перетині мистецтва і індустрії, Ніна Михайлівна знає, як ніхто інший.

 

«Фізично це дуже складна і відповідальна робота. Формально ми належали до сфери культури – в одному президіумі були представники театрів, філармонії і ми – виробництва. В моєму розуміннні, кіновиробництво – це кіностудія, але ж тут – суцільна хімія!», - дивується вона.

 

Через її руки у прямому сенсі пройшли всі фільми, що в майбутньому склали фільмофонд. Певно, саме в цьому криються корені її перфекційного ставлення до роботи і майже материнського – до плівки.

 

«Фільмофонд створювався на уламках кінокопіювальної фабрики. В кожному з шести корпусів були невеличкі склади, де зберігалися вихідні матеріали, і які були завалені плівкою. До створення фонду існував лише перелік того, що залишилося на фабриці. Ми більше ніж півроку вручну розбирали, зносили, перереєстровували ці зібрання плівки. Коли переносили один із архівів – всі, включно з головним інженером, бухгалтером і директором, - живим ланцюгом передавали один одному коробки з фільмами з другого на перший поверх. Після проведення класифікації і переоцінки назбиралося 5 машин плівки, яку довелося здати на переробку до Шостки», - згадує вона.

 

Тут, за словами, Ніни Михайлівни, немає випадкових людей. В проміжок між розпадом фабрики і створенням Центру, вона спробувала себе на іншій роботі, однак прийняла перше ж запрошення повернутися, незважаючи на незрівнянно меншу зарплатню: «Просто, це моє!».

 

В перший час існування новоствореного архіву значна частина роботи виконувалася за рахунок ентузіазму, перекриваючи брак цілісного уявлення щодо нової інституції.

 

«На той час єдиного розуміння , що тут має бути, як такого не було. Просто прийшли люди, яким це подобалося. Розуміння, що це більше ніж просто матеріальне збереження плівки, прийшло вже згодом. Лише працюючи в архіві я усвідомила всю цінність збереження власне інформації на цьому примхливому, але надійному носії. Раніше для мене це було просто кіно на целулоїді – потік плівки, який потрібно було продивитися, здати, розсортувати», - зізнається голова архіву.

 

На сьогодні Ніна Михайлівна ревносно опікується кожною з 50 000 одиниць кіноматеріалів (більше 5 000 найменувань кінотворів), і намагається приховати роздратування, коли хто-небудь, всупереч санітарним вимогам, заходить до архівів без халату.

 


 

ДИХТЯР НАДІЯ РОМАНІВНА

Монтувальниця

 

Надія Романівна з кіно і плівкою працює вже майже 40 років, 26 з яких – на кіностудії Довженка, 12 – в Національному центрі Олександра Довженка.

В кіно професійну спортсменку Надію доля вела впевнено і наполегливо. Так, під час однєї з поїздок до Москви 14-річну гімнастку запросив на проби до свого фільму відомий радянський режисер Георгій Натансон: «Cказав, що підходила за типажем».

 

Після завершення спортивної кар’єри Надія й сама вирішила вступати на акторський до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого, але обставини тоді склалися не на її користь.

 

Третій шанс став доленосним - невдовзі наполегливу дівчину помітила відома українська режисерка і акторка Юлія Солнцева, запропонувавши роботу на київській кіностудії.

 

Саме тут Надія вперше познайомилася з кіновиробництвом і навчилася монтувати. Вчилися, як зізнається, безпосередньо на місці, у старших майстрів.

 

«В кіношколах цьому не вчили. В ЛІКІ випускали лише хіміків і техніків» , - розповілає вона.

 

До Центру Довженка Надія Дихтяр потрапила на початку 2000-х, коли шукали монтувальників для фільмів українського виробництва.

 

«Я в Центрі Довженка відносно нова людина. Тут раніше була кінокопіювальна фабрика, де займалися переважно масовим друком, а не монтажем».

 

Наразі Надія Романівна разом із іншими працівниками кінолабораторії Довженко-центру завершують виконання найбільшого за останні роки замовлення від Державного агентства України з питань кіно з обробки, відновлення та доукомплектування Національного Фільмофонду.

 

У цифровому кіно себе не бачить, однак сподівається, що попри невпинне скорочення плівкового кіновиробництва, складні часи на кіностудії і у вітчизняному кіно загалом, майстри своєї справи цінуватимуться завжди.

 

«Хто потрапляє в кіно – звідси вже не піде», - зітхає вона – «Один раз одружилася – і так до кінця, один раз обрала роботу – теж до кінця»

 



 

 

ФЕЙФЕРОВА ЛЮБОВ ГРИГОРІВНА

Колорист

 

Любов Григорівна – чи не єдиний в Україні фахівець рідкісної професії колористів. Її здібності розрізняти на око таку кількість кольорів може позаздрити не один художник. Та й сама вона любить порівнювати свою роботу із мистецтвом.

 

«Мені дуже подобається моя професія, дуже! Бо вона справді творча, не лише технічна! Я була першою, хто бачив відзняте операторами зображення, встановлювала колір. Потім разом із оператором дивилися копії зі звуком. Якщо на екрані вийде те, що хотів – отримуєш незрівняне задоволення!», - зізнається вона.

 

За свій майже 40-річний стаж роботи на кінокопіювальній фабриці Любов Григорівна поетапно працювала чи не на всіх процесах: сенситометристом, контролером, кольороустановником, а з 1990- го року працює колористом і займається скануванням плівки.

 

«Щоб побачити на екрані те зображення, яке оператор і художник знімали на натурі, щоб знімальна група сказала: «О! Це саме те, що ми знімали!», потрібно знати і проявочні машини, і матеріали, і копіювальні апарати… Дивлячись фільм в кінотеатрі я ніколи не сплутаю плівкове зображення з цифровим - якість відрізняється», - розповідає Любов Григорівна.

 

За час роботи у Довженко-центрі їй довелося попрацювати із низкою режисерів і операторів, які стали вже класиками кіно: Калютою, Янчуком, Саніним, Михальчуком, Маслобойщиковим, Мащенком, Муратовою.

 

«Якщо скажу, що 38 років працюю в кіно, то це аж страшно. У нас була дуже дружня команда: і монтажники, і проявники, і ми, колористи. Чесно кажу, що на роботу ходила із задоволенням, бо отримую насолоду від того, що тут роблю..

 

 

 

Далі буде

Останнi події